Сторінку веде Зеновія Філіпчук
* готую до ЗНО (096-849-92-11)
Твір моєї учениці, опублікований в газеті "За вільну Україну плюс"
Ноша справжнього митця незмірно важка
Я вважаю, що митець - це духовна особа. Шлях світлоносців не завжди був прямолінійним, а почасти навіть тернистим.
Пригадаймо геніальну поетесу сучасності, цьогорічного ювіляра Ліну Костенко, адже саме на її життєвий шлях випали важкі роки тоталітаризму, коли істинне слово було заборонено. Хто наважувався бути поетом від Бога, той зазнав переслідувань від режиму. Поетеса не зійшла з правильного шляху. Вона сумлінно творила для свого народу, не дивлячись на те, що сімнадцять років її твори не видавались. Це їй належать знамениті слова:
Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила,
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
Нещодавно мала нагоду слухати радіопередачу про видатного митця сучасності Івана Марчука, який, до речі, дуже майстерно проілюстрував нове видання творів Ліни Костенко.
Художник зізнався: будучи переслідуваним на своїй Батьківщині, він змушений був емігрувати. Зі собою прихопив лише пензлі і багато любові до Батьківщини. Через десятиліття він повернувся знаменитим і став пошанованим на рідній землі, тому що зникли його вчорашні гонителі.
Таким чином, дорога митця, який не шукає в житті швидкого успіху, а результату своєї праці, є, як і дорога Спасителя, важкою і тернистою. Та це дорога переможців.
Христина Малиш, випускниця Гімназії
ім. Блаженного Климентія Шептицького.
Опубліковано в газеті
"За, вільну Україну плюс"
22 липня 2010 року.
Мої роздуми біля картини Тітуленка Володимира «Мати Україна»
Дивлюсь у теплі материнські очі…Мати ніжно посміхається, ласкаво і любляче дивиться. Натруджені руки пригортають до серця чорнобривці. Кожна зморщечка її лиця, сивизна говорять про поважний вік, але очі, які недарма називають дзеркалом душі, на диво, молоді, в них ще не згас вогонь життя. Я відчуваю мамину любов, тепло і спокій її душі, її доброту. Так хочеться обняти неньку і поцілувати змучені руки. І я, забувшись, що стою перед картиною, тихенько кажу: «Я люблю тебе, мамо…»
На перший погляд непримітна картина, вона висіла серед десятка інших витворів мистецтва. Вона не зразу привернула мою увагу. Ця картина – одна із тих рідкісних, які не кричать своєю екстравагантністю, яскравістю і пафосом. Вона унікальна і її глибоку красу не можна побачити і збагнути зразу. Але, задумавшись біля неї на хвильку, вже нема сил відвести погляд. Вона зачаровує, справді, просто зачаровує… І я, стоявши заворожена, заглибилась у роздуми.
Одразу подумала про свою маму, бабусю. Я вкотре усвідомила як сильно я їх люблю. Мама – найрідніша і найдорожча на світі. Вона присвячує своє життя нам, її дітям. Вирощує і виховує нас у любові, як чорнобривці і, навіть коли ми виростаємо, піклується і дбає про нас, наче пригортаючи чорнобривці до серця. Мамине серце завжди сповнене любові до дітей. І як важливо нам це ніколи не забувати і цінувати наших матерів понад усе.
Потім подумала про нашу неньку Україну. Як вдало художнику вдалося втілити образ Батьківщини у цій картині. Мати – Україна… Вона старенька і струджена, але в очах і душі вирує життя, палає вогонь. Вона гарно убрана: як і Україна вся барвиста і уквітчана. Вона пригортає усіх своїх дітей, з надією дивиться у майбутнє, іде з усмішкою по життю. Вона прекрасна. І як жаль, що її діти часто не помічають її красу, не люблять її, не прославляють, чи шукають щастя далеко за її межами. Ми не повинні забувати про нашу неньку Україну, яка, як і наша рідна матір, дала нам життя. Своїм життям ми маємо прославляти її добре ім’я.
Я стояла біля картини вже кілька хвилин і зрозуміла, що вже час іти. Важко було відірвати погляд від неї. Цілий день я згадувала цей прекрасний образ. І в серці зародилась неймовірна вдячність художнику за такі картини. Саме такі картини запам’ятовуються на все життя, такі картини дарують неймовірні спогади. Дякую за цей спогад…
Яким Лілія,
учениця 11-А класу ССЗШ №2
Шануймо Кобзаря
Я багато творів знаю
Тараса Шевченка.
Люблю їх я і читаю,
Бо кумира свого маю.
Він віршами збагатив
Нашу Україну,
А думками завжди
линув
У рідну хатину.
Своїй УкраїніПанів,
катів не любив,
В неволі загинув.
Вірші його усюди
Дзвенять в людських
серцях,
Бо наш Тарас Шевченко
Оспіваний в віках!
Послужив Тарас
І у спадок «Кобзаря»
Залишив для нас.
Приймімо цей дар
Пам’ятаймо і шануймо
Безсмертний «КОБЗАР»!
Олександр Романишин
13 років
8-Б клас СЗШ №83
м.Львів
Вічна поезія
Чи ти пам’ятаєш,
Як любив тебе Тарас?
Чи не забуваєш?
Вольні й неозорі,
Вночі навіть споглядав
На місяць, на зорі.
Терпів муки й горе,
Не знав щастя, не мав долі,
Блукав у неволі.
Хоч був бідним й босим,
Мов дитина, він купався,
В світанкових росах.
Тоді убогу Україну,
Віршами її збагатив,
Боровсь за неї без упину.
Прокинулась уже земля!
Реве так само Дніпр ревучий,
І вітер стиха завива.
Словами Тараса горить,
І світає, і палає,
Неба чистого блакить.
Вони ще й досі променять!
Це іскра правди! Ми їх знаєм,
Добру і віри нас всіх вчать.
Шевченко буде жить повік
Запалимо сьогодні свічку,
За все, що він любив й зберіг.
13 років
8-Б клас СЗШ №83
м.Львів
Поклін Кобзареві
Я читаю «Кобзаря»
Тараса Шевченка
Його любить вся Земля
Й Україна – ненька.
«Садок вишневий коло хати
Хрущі над вишнями гудуть…
Співають ідучи дівчата».
«Зацвіла в долині
Червона калина…»
І пісня полине по всій Україні.
В школі і в сім’ ї,
Кобзаря усі згадайте,
І поклін йому віддайте
В березневі дні.
11 років
6-Б клас СЗШ №83
м.Львів
"Осінній салон 'Високий Замок'2010"
Живопис-це поезія,яку бачать,
А поезія-це живопис,який чують
Леонардо да Вінчі
Переглядаючи картини, представлені на виставці ,мені було важко обрати одну,адже поряд з кожною в мене з'являлися все нові та нові роздуми.Зрештою,вкінці виставки я обрав дві роботи:"Звільніть птахів" (Гребар Ростислав) та "I.N.P.I"(Дьерке Гейза).Перша робота мене вразила своєю загадковістю.Коли я роздумував над нею,то мені здалося,що кожен в цій картині може побачити себе.Автор зобразив клітку,а в ній два скелети.Один з них сидить сумно,а другий,як мені здалося,без емоцій стоїть.Друга ж робота мене вразила своїм глибоким змістом.Художник зобразив задуманого Ісуса Христа.Я перейнявся:як може людина,якій 19 років,передати всю глибину тяжкого життя Христа через один портрет.
Загалом,проаналізувавши ці дві роботи,я б їх сполучив в одне творіння і об'єднав такою думкою:якщо ти гідно проживеш в клітці ,то Ісус тебе звільнить.
Отже,потрібно дуже уважно аналізувати такий вид мистецтва як живопис,адже,як сказав французький художник Енгр:"Мистецтво-це пошук прекрасного в буденному".
СЗШ 9 м.Львова
Гаранджа Юрій
Багатство – це благословення чи прокляття?
Кожна людина прагне у житті успіху. Найчастіше це асоціюється із матеріальними статками. Але чи справді багатство є тим, чого ми хочемо досягнути, чи є воно благословенням, а не прокляттям?
По-перше, саме багатство не є гріховним і небезпечним для людини, яка є сильною, моральною, духовною і мудрою. Такій людині багатство іде на користь, адже вона, людина з доброю душею, своїми статками може ще й допомогти іншим людям.
По-друге, багатство ніколи не буде прокляттям для того, хто не ставить матеріальну забезпеченість за пріоритетну ціль у житті. Адже, як казав Йоганн Вольфганг Ґете, «найбільше багатство людини - така міцність духу, за якої не бажаєш жодних багатств».
Прикладом є твір Оноре де Бальзака «Гобсек»,у якому головний герой живе лише заради грошей і помирає самотнім у жахливій комірчині, при цьому маючи величезні статки, які він так жадібно збирав усе своє життя. Гобсек був слабкою людиною, яка не зрозуміла найголовнішого в житті і дозволила грошам панувати над своєю душею.
Кілька років тому моя подруга розказала мені про свого знайомого з Америки. Він – міліонер, але живе досить скромно - лише на пенсію, яку йому виділяє держава. Він – дуже добра і віруюча людина, що прагне багатства душі, а не тіла. Усі свої зароблені мільйони цей чоловік віддає на доброчинність. Це якраз і є взірець людини, для якої достаток став благословенням.
Отже, багатство – не є прокляттям.
Прокляттям може стати саме життя багатія, який шукає сенс свого буття лише у
багатстві.
Потрібно цінувати те,що маєш,а не те,про що мрієш
Я вважаю,що мрії будь-кого-це звичайне явище,але багато людей часто цінують свої мрії більше, ніж дане Богом сьогодні.Це основна проблема сучасного сві- ту.
Недавно мені довелось спілкуватися з багатьма моїми однолітками.Ми обговорювали тему"Щастя".Я зауважив,що більшість озвучили сутність власного щастя в тому,чого в них нема,про що вони мріють.Моє ж бачення щастя - дещо від-мінне.По-перше,я маю дім.По-друге,я ситий.По-третє ,я здобуваю освіту,набуваю розуму.Мене дивує,що люди нарікають на долю,коли в них є справжній затишок у житті .
Пригадується мені постать Тараса Шевченка.Він,як ніхто, мріяв про незалеж- ність України і робив все можливе для здійснення цієї мрії.Саме в цьому і полягає велич Шевченка:будучи у в'язниці ,він не думав про матеріальне,радше в нього переважали моральні цінності.
На мою думку,доцільно згадати біблійну розповідь про Адама та Єву.Це той випадок,коли в людей було все,і вони повинні були б цінувати"те,що маєш",але бажання бути вище забрало в них вічну благодать.
Отже,кожен повинен цінувати те,що має.В протилежному випадку, може зникнути все те,що людина уже здобула… А якщо мріяти,то,звичайно,про Царство Небесне,і поспішати робити добро,щоб туди потрапити.
Юрій Гаранджа, ЗСШ№9 м.Львова
ЧИТАЄМО «КОБЗАР»
У класі тиша, за вікном весна,
у небі сонце височенько.
Звучить мелодія сумна,
а ми читаємо Шевченка.
Ось Катерина йде крізь ніч,
шукає в світі свою долю.
Ось гайдамаки пліч-о-пліч
йдуть здобувати щастя й волю.
Верба схилилась край води,
тополя в полі затужила,
Русалка випливла сюди ,
спочити під вербою сіла.
«Кобзар» читаєш ніби сам
проходиш по його стежині.
Лишив Тарас цю згадку нам
синам і донькам України.
Низький уклін тобі, Тарасе
Тарасе, ти хотів, я знаю,
Щоби кріпацтво скасував,
Кайдани щоб порозривав,
Народ наш, люди України,
Щоб край квітучий не загинув,
Не потонув у забутті.
Багато ти в своїм житті
Віршів писав про нашу волю,
Про людські злигодні й недолю,
Про клятих наших ворогів,
Що землю рідную топтали,
Та українців не зламали.
І Україна знов жива,
І лине слово Кобзаря,
Таке могутнє, вічне слово.
І твій, Тарасе, "Заповіт",
Напевне, знає цілий світ.
Безсмертний ти, Кобзарю, люди
Тебе довіку не забудуть.
Низький уклін тобі, спасибі,
Що Україну так любив,
Душею й серцем нею жив,
Її віршами розбудив!
Черняк Оксана (15 років )
м.Трускавець
Сторнінка: 1,2
